Дома и сооружения Киева
Будинок на пагорбі
Будинок на пагорбі

Автор Людмила ЗАСЄДА. Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА

Источник http://incognita.day.kiev.ua/

Аура і в грі з гірським рельєфом, що підняв схожий на замок особняк над рівнем людського моря, в неоготичному мисленні і самодостатній елегантності — і в усьому цьому відчувається, точніше, уловлюється подих далекої мрії його хазяйки — Марії Лапінськой. Візуальний комфорт від споглядання майстерно відводить від докучливих подробиць — то тут, то там помічаєш певну втому підпірних стін під загадковим містком, що біжить до входу, та й самі сходи подекуди вже не використовуються — постаріли. Як не дивно, але ця помітна ветхість лише підкреслює кутюрність самої споруди і не хочеться відволікатися на складнопідрядне ниття, бажаєш щасливого динамічного враження. Його можна досягти, схопивши хвилю туристичної цікавості, ніби за гребінь. Ось я відмітила, що сама весь час щось кричу напарникові: «...Дивись, іди швидше сюди, погодься — приголомшливо». Знаю, що почую у відповідь якесь важливе уточнення, доповнення і стане ще більш захопливо. До того ж у колеги недалеко від цього замку, пройшло дитинство, і Сергій пригадав, що десь у 60-і тут проходили якісь зйомки і випурхнула одного дня з карети загадкова жінка, а пожежники шлангами створювали ефект дощу, і напевно, хлопчисько промок до нитки, подумала, все не міг відвести погляд від незнайомки.


ІЗ САМОГО ДИТИНСТВА ПАМ’ЯТАЮ ЦЕЙ ВЕЛИЧНИЙ БУДИНОК, БО НАРОДИВСЯ І ПРОЖИВ ПЕРШУ ПОЛОВИНУ ЖИТТЯ ЗОВСІМ НЕПОДАЛІК. А НАЗИВАЛИ МИ ЙОГО «ЗАМОК БРОУДІ». НА ФОТО ЛІВОРУЧ — БУДИНОК, ЗАФІКСОВАНИЙ ДЕСЬ У 1920-х РОКАХ, А ВСІ ІНШІ ЗРОБЛЕНІ ВЗИМКУ-НАВЕСНІ 1989-го

Відстежити долю костюмованої повнометражки не вдалося, але сьогодні сама шукаю слід першої і головної власниці замку, щоправда, не маючи жодної підказки. Втім, зі мною інтуїція, та і житло майже завжди — образ внутрішнього простору замовника, отже, Марія Лапінська відповідала цьому надто породистому подарунку, отриманому 1908 року від свого чоловіка Михайла Лапінського, знаного київського невропатолога.

Уява нашептала мені, що, можливо, й сама господарка із задоволенням стежила, уточнювала проект, додаючи нюанси певної жіночої присутності, чарівливості у деталі, щось акварельне, пом’якшувальне, можливо, просила кокетливо щось підкреслити, утеплюючи сприйняття. Стверджувати не можу, певне пунктирне жіноче кружляння, якщо і придумалося, то воно й допомогло, прикрасило маленьку подорож. До того ж ім’я самого автора проекту ніхто назвати з точністю не може сьогодні, архіви, на жаль, не збереглися.

Авторство приписували і Городецькому, хоча нині з великою часткою вірогідності фахівці це заперечують, і, звичайно, Володимиру Николаєву, який у 1877—1879 роках створив за замовленням і на гроші крупного промисловця барона Рудольфа Штейнгеля інший дивовижний замок, живописні руїни і ще збережені корпуси якого нині стали частиною території Інституту ортопедії і травматології. Аби стало зрозуміло, уточню, цей замок якраз в тилу будинку Марії, як його для себе назвала.

Є ЧИМ ПОМИЛУВАТИСЯ НА ВУЛИЦІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА. ДО РЕЧІ, ОСТАННЯ НАЗВА УЖЕ СЬОМА В ІСТОРІЇ НАЙМЕНУВАНЬ. ТУТ ВУЛИЦЯ ЧИ НЕ ЧЕМПІОН КИЄВА. НОСИЛА ВОНА, ЗОКРЕМА, ІМ’Я СТОЛИПІНА — ВІН, ЯК ВІДОМО, 1911 РОКУ БУВ СМЕРТЕЛЬНО ПОРАНЕНИЙ ТЕРОРИСТОМ В ОПЕРНОМУ ТЕАТРІ Й НЕВДОВЗІ ПОМЕР У КЛІНІЦІ ЛІКАРЯ МАКОВСЬКОГО, ЩО ЗНАХОДИЛАСЯ У БУДИНКУ № 33. ЛЮТИЙ ЛЕВ НА ОДНОМУ З ФОТО ЗНАХОДИТЬСЯ САМЕ НА ЦЬОМУ БУДИНКУ. А ОТ ІЗ ФРОНТОНУ СПОРУДИ ПІД № 55А, ДЕ З 1913 РОКУ БУЛИ ВИЩІ ЖІНОЧІ КУРСИ, УЖЕ ПОНАД 100 РОКІВ СУВОРО ДИВИТЬСЯ ДАВНЬОГРЕЦЬКА БОГИНЯ АФІНА ПАЛЛАДА. ДИВИТЬСЯ, ЗОКРЕМА, І НА КРАСЕНЬ-ФОНТАН. ТА НЕХАЙ ВАС НЕ ВВОДИТЬ В ОМАНУ ДАТА — 1900. ФОНТАН У ЧКАЛОВСЬКОМУ СКВЕРІ З’ЯВИВСЯ ЛИШЕ НАПРИКІНЦІ 20-х РОКІВ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ, А ДО ТОГО СТОЯВ НА СОФІЙСЬКІЙ ПЛОЩІ МАЙЖЕ ПОРУЧ ІЗ БОГДАНОМ ХМЕЛЬНИЦЬКИМ. ТА ОСОБЛИВЕ ВРАЖЕННЯ СПРАВИЛА ЧУДОВА, ПУХНАСТА, ПРИСИПАНА СНІГОМ КРАСУНЯ ЯЛИНКА НА ПОДВІР’Ї БУДИНКУ №42. ПРОСТО ДИВО, ЯК ВОНА ВИЖИЛА НА МАЛЕНЬКОМУ ПОДВІР’Ї, ЗАТИСНУТА З УСІХ БОКІВ КАМ’ЯНИЦЯМИ ТА ЩЕ Й СЯГНУЛА ВГОРУ МЕТРІВ НА 25...

Історія зв’язку цих споруд і доль їхніх власників така: коли Рудольф Васильович Штейнгель помер, його сини майже десять років намагалися продати батьківський романтичний замок і землі довкола садиби. 1901 року його нарешті придбав засновник київської неврологічної школи професор Михайло Лапінський і організував, як казали тоді, «санаторію» (переважно для багатих клієнтів) з водолікарнею і найсучаснішим на той момент оснащенням. Коли ж успішна діяльність стала приносити дохід, саме на тиловому пагорбі Лапінські й замовили проект та звели цей дивовижний будинок, який був подарунком Лапінського дружині Марії. Можливо, він мав стати точкою опори, точкою спокою для Марії, але як же швидко все розтануло — вже 1918 року Лапінський вимушений був іммігрувати. Інші настали часи, все пішло по червоному сценарію.

БАГАТО ЧОГО ЦІКАВОГО І СТАРОВИННОГО МОЖНА ПОБАЧИТИ І НА ЗАДВІРКАХ ВУЛИЦІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА



Та все ж результат — для міста не виснажився, йому дістався цей розкішний замок. Старожили з балакучих зорієнтували в тому, що всередині будівлі сьогодні — квартири і по 200 і по 300 метрів, за територію і будинок відповідають самі мешканці, деякі квартири виставлені на продаж. Помітно, що тут бережуть первісну (від народження) красу, якщо під силу, захищають від вібрацій часу — аж надто шикарно одягнений цей особняк, здається, сім поверхів, і стоїть він ніби на острові. Колись був оточений прекрасною мереживною кам’яною огорожею, яка не збереглася. Що й казати, тут навіть сторожка, яка мило омолодилася, виглядає більш елегантно, ніж деякі заможні новобудови, що позиціонують (суто випадково) себе аристократами.

Правда, мандруючи далі вулицею Олеся Гончара, постійно уловлюєш прикмети сьогоднішньої життєдіяльності — то недоречна висотка, що будується, загрожує стирчати серед старої забудови, то на вічнозеленому заборі навпроти будинку № 52 хтось написав «Васьков-вор», ніби запрошуючи тих, хто бажає продовжити список. Тут-таки відгукнулася, щоправда, подумки, і миттєво додала ще кілька прізвищ. Та й на щастя, відразу все викинула з голови — ялинка допомогла, на яку ми наштовхнулися, зайшовши в двір вище. Яка ж гарна — метрів 30 висотою, помітно, що не хвора, адже для мешканки міста дивно, все ж не в лісі, а у дворі в центрі міста, щоправда, в такому тихому і спокійному — жодної машини не виїжджало, ніхто не прогрівав мотор під вікнами — можна позаздрити, але навіщо. Краще підбігти до тіла зеленої красуні і, пригорнувшись, насолодитися спілкуванням. Здалося, що ялинка і сама до мене пригорнулася — мабуть, давно ніхто її не пестив.


А ЦІ ФОТО ЗРОБЛЕНІ У СІЧНІ 2016-го. БУДИНОК-КРАСЕНЬ АЖ НІЯК НЕ СПРАВЛЯЄ ВРАЖЕННЯ ДОГЛЯНУТОГО — ШВИДШЕ НАВПАКИ. СХОЖЕ, ЩО ЙОГО ТЕПЕРІШНІ МЕШКАНЦІ ОБЛАШТОВУЮТЬ СВОЇ КВАДРАТНІ МЕТРИ КОЖЕН НА СВІЙ СМАК І РОЗСУД...

До чого ж ненаситне мислення туриста — адже тільки гладила боки фонтану 1900 року народження, встановленого в кінці 20-х років ХХ століття в скверику, що майже навпроти будинку на пагорбі, і ми пригадали, що його відреставрували до 1500-річчя Києва понад 30 років тому. Він теж додав шарму привабливій вулиці.

Того дня валив такий сніг, що навіть дивно, що ми так чудово поблукали, а може, саме ця чудова снігова симфонія, якщо відкинути комунальні тривоги з нею пов’язані, і додала чарівливості всьому побаченому. Втім, головне емоція, яка завжди сама знає, як грати з уявою.

Ми ж зустрінемося, незалежно від погоди, і шукатимемо маршрути не дуже людні — так цікавіше. Якщо ж за поворотом і сховається слід від саней, прокладемо свій. Зимова стежинка, кажуть, довше пам’ятається. Перевіримо.