Жизнь в Киеве

Липки – одна з найчарівніших місцевостей Києва. Недаремно вулиці мають тут назви: Липська, Шовковична, Садова, Виноградний провулок. У XVIII столітті в цій місцевості були липові й шовковичні гаї, а ченці Києво-Печерської Лаври тут розводили виноградники. У 30-ті роки XIX ст. Липки почали забудовуватися приватними будинками. Тоді ж гаї були вирубані, прокладені вулиці з відповідними назвами, але залишилися зелені "островки". Земельні ділянки у цій – Двірцевій – частині міста надавалися представникам аристократичних родин, вищого офіцерства, або хоча і з демократичних кіл, але дуже заможнім.

Садиби за бажанням окремих осіб мали великі розміри, навіть квартали по десятині й більше. Крім будинку, де жили господарі, на садибі розміщувалися господарські служби, стайні, каретні, великий сад, город. Такий собі панський маєток у місті! Садибно-особняковий характер забудови Липок зберігався до кінця XIX ст.

Згодом ці вулиці отримали нові назви: Левашовська, Катерининська, Єлизаветинська1. Путівники по Києву, видані на початку XX ст., так писали про Липки: «Липки… до последних лет была совершенно обособленной частью города. Застроенная почти сплошь изящными особняками в усадьбах-садах – она являлась районом поселения местной чиновной и денежной аристократии»2.

«Это, в полном смысле слова, аристократическая часть города, с ровными и широкими улицами, содержащимися, не в пример улицам других частей города, очень чисто. Квартир, предназначенных для сдачи в наймы, здесь очень немного и они дороже, чем даже в центре города»3.

В кожній із довідкових книг по Києву обов’язково згадувалися Липки та давалася характеристика цього району: «… Липки – место пребывания киевских магнатов. Красивые особняки, спущенные шторы и молчаливые строгие окна. Здесь по Левашевской, белое здание, где живет генерал-губернатор, дальше одноэтажный дом, в стиле старых помещичьих домов – где живет губернатор»4.

Однією з найкращих вулиць Липок була Катерининська – широка, красива і упорядкована. Вулицю замикає споруда гарної архітектури – колишній Кловський палац (побудований в середині XVIII ст.; в дореволюційний час там знаходилось жіноче духовне училище; сучасна адреса – вул. П. Орлика, 8, нині розташований Музей історії м. Києва).

А початок свій вулиця брала від храму – церкви св. Олександра Невського. Побудована 1889-1890 рр. у псевдовізантійському стилі за проектом київського архітектора Володимира Ніколаєва, ця церква стояла на краю Маріїнського парку.

На вулиці Катерининській знаходилися особняки цукрових магнатів: М. Закса, Лазаря та Лева Бродських, пізніше – графині Н. Уварової (народженої Терещенко). На цю вулицю виходив фасадом палац київського губернатора, тут же знаходилася садиба Х. Бунге – відомого в Києві лікаря, його онук – М. Бунге – економіст, професор і ректор Київського університету (1850-1880 рр.). Ім’я М. Бунге було надано в 1904 р. 2-класному міському училищу, що знаходилось на розі вулиць Катерининської та Єлизаветинської (збудовано за проектом відомих у Києві архітекторів Г. Шлейфера та Е. Брадмана, нині вул. Липська, 18).

Садиба по Липській, 16, має довгу, цікаву і драматичну історію. Відома вона з початку XIX ст., коли власницею стала Юлія Костянтинівна Веселицька (народжена Леонтович). Родина Веселицьких понад півстоліття володіла величезною садибою (майже 2 десятини, приблизно – 1.45 га), де пройшло життя кількох поколінь цієї сім’ї. Голова роду – Петро Петрович Веселицький – дійсний статський радник, дипломат, котрий зробив видатний внесок в успішне завершення війн Росії з Прусією (1756-1763) та з Туреччиною (1768-1774)5. Після закінчення війни, з 1774 р. він остаточно оселився в Києві.

За життя Петра Петровича родина мешкала на вулиці Московській, у нині знаменитому «будинку з колонами» – одному з небагатьох, що збереглися в Києві з XVIII століття6. Тут зростали шестеро дітей Веселицьких, вони отримали прекрасну освіту і виховання. Всі три сини стали військовими, служили в артилерії. Старший – Михайло Петрович (народ. 1772 р.), брав участь у війнах початку XIX ст., був тяжко поранений і в чині капітана артилерії подав у відставку. Середній син – Гаврило Петрович (народ. 1774 р.), одержав військово-інженерну освіту. Під час Вітчизняної війни 1812 року відзначився в битві при Березині, де командував артилерією колишньої Дунайської армії адмірала П. Чичагова.

У 1813 р. Г. Веселицький одержав чин генерал-майора та орден Св. Георгія 3 ступеня. 1814 року за взяття гори Монмартр він був нагороджений золотою шпагою «За хоробрість». Портрет Г. Веселицького був написаний англійцем Джорджем Доу для Військової галереї Зимового палацу в Петербурзі. Помер Гаврило Петрович 30 вересня 1829 р. Молодший син – Петро Петрович (народ. 1777 р.) повторив початок життєвого шляху братів. Війна 1812 р. застала його артилерійським підполковником. Петро Петрович був смертельно поранений на Бородинському полі. Поховали його на цвинтарі Видубицького монастиря.

У 1811 р. вдова дипломата продає садибу на Московській та оселяється на Липках, поблизу Кловського палацу. Автор знаменитих «Записок» П. Вігель згадував Київ тої доби:

«Из других семейств выдавался приемами дом Юлии Константиновны Веселицкой, по первому мужу Белухи-Кохановской. Второй муж ее был последним русским посланником при крымском хане.

Дом ее был столь же веселый, как название ее и она сама. Постоянное ее веселонравие, приличная ее летам шутливость и украинский ее язык делали ее для всех приятно-оригинальною; хлебосольство ее не знало пределов, за ее столом сливались обычаи и нравы, общие Руси – восточной и западной, великой и малой. У нее обыкновенно гостили ее малороссийские родственники Иваненки, Гудимы, Масюковы и др.; они никуда не выезжали, в ее доме видели весь Киев и, пробыв некоторое время, возвращались восвояси»7.

Сто років потому прекрасний знаток Києва К. Щероцький засвідчив у своєму путівнику по місту:

«В Липках изстари были расположены особняки киевской знати и этот свой аристократический характер Липки сохраняют доныне; в 50-х годах здесь в домах кн. Кудашева, Милорадовича, Васильчикова, Лукашевича, Иваненка, Безбородка, гр. Тышкевича, Веселицкой давались роскошные пиры и блестящие балы и приемы, причем на приемах у Милорадовича и Веселицкой щеголяли украинским языком»8.

Але згадки про садибу Веселицьких на Липках є не лише в мемуарах і путівниках, а й у документах, що виглядають більш прозаічними, зокрема – в матеріалах кримінальної частини Київського магістрату. 8 жовтня 1826 р. магістрат слухав справу київського міщанина Федора Навроцького, котрий придбав у солдатів Інвалідної команди вола на м’ясо і шкуру. Але виявилося, що солдати вола вкрали в генеральші Веселицької, на Липській. Магістрат присудив Ф. Навроцькому штраф у 90 рублів за купівлю краденого вола9.

Отже, садиба в найпрестижнішому районі міста була не лише аристократичним салоном, а й самодостатнім господарством з усією необхідною матеріальною «інфраструктурою».

Юлія Костянтинівна Веселицька померла у листопаді 1822 р., 14 числа похована поряд з молодшим сином на цвинтарі Видубицького монастиря. По її смерті велику садибу успадкував старший син. 1833 року при переплануванні вулиць, за наказом генерал-губернатора В. Левашова було знищено липовий гай, прокладена нова поквартальна сітка. Частина садиби Веселицького відійшла під нову вулицю Шовковичну.

В рахунок відшкодування збитків володарю садиби були запропоновані дві інші ділянки, але Веселицький відповів, що не має наміру будувати в Києві і лише бажає отримати компенсацію. Визначаючи її розміри, він вказував на те, що: 1) садиба була успадкована від матері; 2) розташована поруч з садом військового губернатора; 3) разом з частиною садиби володарь втратив чудовий сад з фруктовими деревами й сторічними липами. Веселицький оцінив необхідну компенсацію в 7000 рублів10. У 1834-1835 рр. відбулися торги і він отримав названу суму.

На плані Двірцевої частини Києва кінця 40-початку 50-х років XIX ст. садиба в межах сучасного кварталу – Липська-П. Орлика-Шовковична-Липський провулок – ще позначена як власність штабс-капітана артилерії Веселицького11. А після його смерті новим володарем став небіж, Сергій Гаврилович Веселицький. Як і всі згадані чоловіки з роду Веселицьких Сергій Гаврилович був військовим, у 1850 р. він командував бригадою, а під час кримської кампанії в чині генерал-лейтенанта – дивізією12. Його син, Гаврило Сергійович, став останнім з Веселицьких володарем садиби. У 70-і роки минулого століття одну десятину шістсот квадратних саженів землі на Липках придбав світлійший князь Семен Михайлович Воронцов.

Новий господар садиби розпочав упорядкування придбаної нерухомої власності. 1879 року повірений у справах Воронцова звернувся до Міської управи за дозволом розпланувати сквер імені Воронцова на місці теперішнього наріжного будинку на вулиці Липській, 18/5, де на той час була ділянка, відведена під палісадник. Флігель Воронцова виходив вікнами на цю міську землю, де здавна існувала «смердюча яма» з стоячею водою, яка ще й постійно зволожувала стіни флігеля. Князь Воронцов пропонував своїм коштом впорядкувати це місце, засипати яму, поставити «приличную решетку», зробити цегляний тротуар. Через рік, незважаючи на наданий дозвіл, через неявку повіреного, справа залишилась без наслідків13. Але завдяки її існуванню можна дізнатися, що на цей час в садибі Воронцова існував дерев’яний будинок, фасад якого виходив на вулицю Липську, і кам’яний флігель, фасадом на вулицю Єлизаветинську.

1883 р. садибу придбав інженер-технолог Едуард Адельгейм, але нерухоме майно було записане на його дружину Адель Олександрівну Адельгейм. Нові власники суттєво змінюють вигляд садиби. Того ж року за проектом архітектора Василя Васильовича Ганке зводиться кам’яна прибудова і оновлюється фасад будинку.

В описі садиби за 1884 р. господарі подають основні відомості про свою нерухомість. Вся садиба нараховувала 3 тис. кв. сажнів; з них сад займав 2 тис. 418 кв. саж. У дерев’яному одноповерховому з кам’яною прибудовою будинку на 16 кімнат розмістилася родина домовласниці. Адель Олександрівна вказала приблизну вартість квартири, якби її здали в найм – 3 тис. рублів сріблом на рік.

На садибі стояв ще один будинок: кам’яний, одноповерховий з дерев’яним мезоніном на сім кімнат. Ця квартира здавалася за 600 руб. на рік. Нарешті, в одноповерховому дерев’яному флігелі була квартира на 5 кімнат, що приносила щороку 400 руб.

На утримання садиби витрачалося 790 руб., враховуючи й податки, страхування майна, поточний ремонт, плата двірникам тощо. Поряд з сумою витрат домовласниця приписала: «Так как усадьбу граничат четыре улицы, то для содержания улиц в чистоте, содержатся два дворника»14.

1886 року за проектом архітектора О. Шіле збудований двоповерховий кам’яний флігель – ближче до Липського провулку15. За документами, 1894 р. садиба ще належала родині Адельгейм – Ользі Федорівні Адельгейм та її дітям: Наталі, Надін, Павлу, Вольдемару, Олександру та Роберту Бернардовичам16.

А в другій половині 1890-х років садибу в Липках придбав цукровий магнат Лазар Ізраїлович Бродський. Будинки він здавав у найм, та й ще хотів прикупити міську землю перед флігелем. Міська ж управа не дала на це згоди, дозволивши лише орендне користування землею по 50 руб. на рік, протягом 1897-1904 рр.

Саме на цьому місці згодом спорудили за проектом архітектора Г. Шлейфера 5-е міське двокласне училище ім. М. Бунге. Під час будівельних робіт 1899 р. на глибині 30-40 см в культурному шарі була зроблена унікальна знахідка скарбу. В амфорі з низьким горлом переховувались золоті речі давньоруської доби. Частину речей спіткала доля багатьох київських скарбів, випадково знайдених під час будівництв, – вони були розкрадені. Але навіть те, що збереглося, свідчить про заможність колишнього володаря скарбу, до якого входили два золотих злитки, за формою схожих на срібні гривні новгородського типу (вага – 141 та 98 г), три браслети з товстого золотого кованого дроту, 12 візантійських та одна східна золоті монети X-XI ст.17

Після смерті Л. Бродського садиба перейшла у власність його дочки Маргарити, яка продовжувала здавати будинки в найм. Київські газети в 1906-1908 рр. друкували оголошення, що «Барский дом особняк с большим садом, каретным сараем сдается в наем. Екатерининская, 16…»18

1911 року вся садиба Бродських, крім будівлі вздовж Левашовської, 13 (яку згодом придбала графиня Н. Уварова), була розпродана по частинах. На цей час всі великі садиби привілейованих Липок уже були поділені та розпродані, ця залишалася єдиною, що майже сто років зберігалася як цілий панський маєток у найпрестижнішому районі міста. На початку XX ст. безперестанку зростали ціни на земельні ділянки. Так, на Старому Києві19 в 1907 р. за один квадратний сажень платили 72 рублі 50 коп., на Лук’янівці – 60 рублів, на Подолі – 17 рублів; звичайно, найвищі ціни були на Липках, що відносились до Двірцевої адміністративно-поліцейської частини. Тут за 1 кв. сажень платили 130 рублів 70 копійок 20.

Отже, на землі розпроданої великої садиби одразу ж було зведено три нові особняки за проектами відомих у Києві архітекторів. На розі Єлизаветинської та Левашовської вулиць 1912 року був споруджений особняк М. Ковалевського (сучасна вул. П. Орлика, 1/15). Поруч, того ж року – особняк В. Демченка (вул. П. Орлика, 3). А на Катерининській, 16, за проектом архітектора Павла Івановича Голландського було споруджено особняк графині Н. Уварової, з дому Терещенків 21.

На Катерининській, 16, старі споруди були повністю розібрані, садиба перепланована. Новий особняк, поставлений чоловим фасадом вздовж лінії вулиці, Г-подібний в плані, з видовженим углиб двору «глаголєм», що сполучався зі службами, розміщеними фасадом до Липського провулку. Основний об’єм особняка – з парадними приміщеннями – мав один поверх, а в двох поверхах дворового крила, куди ведуть дерев’яні сходи з масивним дерев’яним поруччям, розмістилися житлові помешкання.

Архітектор виконав усі фасади особняка в поширеному на той час стилі ампір, але відмовився від симетрії, на користь раціоналістичному плануванню. Проте, ретельно декоровано не лише головний, а й тильні фасади. Асиметричному головному фасаду надано належних рис величі та значущості – з виділенням розкреповками двоповерхової частини парадного входу (праворуч) та, для візуальної врівноваженості (ще не затулений деревами будинок проглядався з далеку широкої вулиці), меншого об’єму протилежного крила (ліворуч). Над входом піднісся накладний чотириколонний портик доричного ордеру, з невеличким балконом та пишно декорованим фронтоном другого поверху. Подібний накладний портик виокремив ліве крило, збагачене розвинутим фризом – з круглими вікнами-ілюмінаторами, ліпниною та кованим ампірним огородженням псевдобалконів. Усі деталі декору чолового та інших фасадів особняка засвідчують вишуканий смак, тактовне і вправне використання особливостей стилю ампір. Кожна деталь розроблена довершено й виразно: ліпні маскарони, віночки, перевиті стрічками, гирлянди, смолоскипи, античні фігури у фризі, декоративний метал – грати й лев’ячі морди на стулках парадних дверей тощо 22.

Вестибюль розпланований раціонально, але асиметрія вправно прихована. Білі мармурові сходи ведуть до холу бельетажа, де збереглись інтер’єри з художнім ліпленням і розписами, мармурові каміни, різьблені двері й поліроване фацетоване богемське скло вікон.

Двадцятидворічна власниця особняка, графиня Наталія Федорівна Уварова, дружина Сергія Сергійовича Уварова, бердичевського повітового предводителя дворянства, директора Київського відділення Російського музичного товариства, у листах до сестри Надії описувала хід опоряджувальних робіт в особняку: «Был Мельцер [власник меблевої фабрики.-О.Д.] с заманчивыми предложениями, … пересмотрели папки, рисунки. … Очень красиво.

Вчера был Голландский, выбирали ручки для дверей. Скучное занятие. Думаем взять помощника архитектора» 23.

Внутрішнє планування особняка – коридорне, з двостороннім розміщенням кімнат. У невеличкій затишній кімнаті падуги та кути плафона прикрашені зображеннями букетів троянд. Ніжно-рожевого та чайного кольору квіти оповиті світлим бузковим серпанком. Стиглі троянди, що ніби ось-ось зронять пелюстки, тугі квіти в пору цвітіння та ніжні бутони немовби символізують швидкоплинність часу й одвічні закони життя.

Оздоблення сусідньої парадної зали більш еклектичне за характером, побудоване на поєднанні класицистичного ліплення з живописом плафона. На високій стелі зображено блакитно-рожеве небо з сірими хмаринками та двох путті, що бавляться легкою тканиною та трояндовими гирляндами. Десюдепорти, що також збереглися над дверима, за характером живопису та кольоровою гамою близькі до розпису «трояндової кімнати». Але використання позолоти в оздобленні зали здається надмірним. Цікавим є вирішення «музичної» теми парадної зали: музичні інструменти присутні і в ліпному декорі, і в живописі (ліри, сопілки, скрипка).

У великому світлому приміщенні з мармуровим каміном, з насиченим ліпленням на картушах в кутах плафона дано символічне сображення чотирьох пір року. А в десюдепортах – сюжетний живопис на теми античної міфології. Обидва сюжети пов’язані з багатофігурною композицією, в центрі якої Венера та Марс. Ім’я автора розписів, виконаних олійними фарбами по сухому тиньку, залишається невідомим.

Парадна зала, розміщена вздовж паркового фасаду, має вихід на терасу, оформлену напівротондою із спарованими колонами іонійського ордеру. На парковому фасаді крила скульптурне зображення богині полювання Артеміди з ланню – репліка римської копії з грецького оригіналу Скопаса або Леохара, що зберігається в Луврі і відома під назвою Артеміди Версальської. За грецькою міфологією Артеміда благословляє шлюб і виступає охоронницею матері при пологах. Ця антична алегорія пов’язана з діяльністю графині Н. Уварової, яка мала фах акушерки і практику на вул. Виноградній, 18. Згодом вона викупила будинок на вул. Левашовській, 13, що знаходився з тилу її садиби, і відкрила там пологовий притулок 24.

На тому ж фасаді, майже в кутку знаходилось й зображення графського гербу Уварових. Цей рід походив від Увара – сина Мурзи Мінчака Косаєвича, який прибув до Москви з Орди ще на початку XV ст. За описом в «Общем гербовнике дворянских родов Всероссийской империи», на гербі Уварових:

«В щите, разделенном на четыре части посредине находится красный щиток, в коем изображен золотой крест, и под ним серебряная луна, рогами вниз к золотой шестиугольной звезде обращенная. В первой и четвертой частях в серебряном поле поставлены по одному черному стропилу. Во второй и третьей частях, в голубом поле видна из облак выходящая рука в латах с мечем. Щит увенчан обыкновенным дворянским шлемом с дворянскою на нем короною и тремя страусовыми перьями. Намет на щите голубой, подложенный серебром. Щит держат два черные одноглавые орла» 25.

Уварови належали до найзаможніших дворянських родів. Вони мали великі маєтності у Новоград-Волинському повіті (понад 71 тис. га), де знаходилося родинне «гніздо», винокурний та спиртоочисний заводи, два тартаки. У Бердичівському повіті Уварови мали ще до тисячі десятин землі. Розкішний особняк у Києві відповідав соціальному та громадському стану, матеріальним можливостям родини, вимогам світського етикету тощо 26. 1916 року в особняку Уварових зупинялася велика княгиня Ксенія Олександрівна. Наступного ж року Уварови продали садибу на Катерининській, 16, відомому власнику прибуткових будинків, комерції раднику Миколі Парфентійовичу Попову. Йому довелося стати останнім дореволюційним, отже – й законним власником садиби. Але, зі зрозумілих причин, він не довго перебував у цій ролі.

За даними фінансового відділу Міської управи на 11 жовтня 1918 року, особняк Уварових-Попова був реквізований командувачем німецькими збройними силами в Україні Германом фон Ейхгорном 27. Свідчення про його перебування тут залишились і в мемуарній літературі, зокрема у спогодах гетьмана П. Скоропадського, який згадує свої візити в особняк до Ейхгорна. Останній візит відбувся вже після вбивства Ейхгорна (30 липня 1918 р.), коли «с большой торжественностью его отпевали в одном зале дома Попова, где он жил на Екатерининской улице» 28.

Тим часом сам граф Уваров мешкав на Інститутській, 27, у прибутковому будинку М. Лучицької. Його сусідами були М. Гессе з родиною, М. Суковкін – донедавна голова губернської земської управи та інші. За деякий час граф Уваров опинився в еміграції, працював тапером у паризьких кінотеатрах, грав у театральній аматорській трупі княгині Л. Васильчикової, разом з графинею С. Бобринською, князем Вяземським, князем Щербатовим, а режисером театру була Катерина Миколаївна Рощіна-Інсарова…

А київська садиба Уварових у 1919 р. вже мала нових хазяїв. Її зайняла Всеукраїнська Чрезвичайка. За спогадами О.О. Гольденвейзера, «эта последняя (Вучека, как ее называли) разместилась в лучшем особняке в Липках, в котором во время войны жил великий князь Александр Михайлович, а при немцах – фельдмаршал Эйхгорн. Ее председателем еще в Харькове был назначен знаменитый Лацис. Это имя весьма много говорит уху киевлянина…» 29. В книзі Сергія Білоконя наведено вислів однієї киянки, що Катерининську вулицю називали в ті часи найдовшою вулицею в світі: нею можна були піти – й ніколи не повернутися назад 30.

З встановленням у Києві радянської влади, в особняку Уварових розміщувалися обласні управління ОДПУ (1922-1930 рр.), НКВС (1930-1940), НКДБ, після війни – МДБ, КДБ – до 1987 р. Отож, всі «вороги народу» з Київщини понад шістдесят років споглядали хмаринки й амури на розкішних стелях особняка, котрими його справжні власники насолоджувалися лише якихось чотири роки…

На початку 1930 р. сюди потрапив заарештований за звинуваченням в антирадянській пропаганді архітектор Василь Олександрович Осьмак. За його проектами на садибі були зведені: сусідній будинок поруч з особняком, сполучений переходом на рівні другого поверху, два триповерхові корпуси внутрішньої тюрми та так званий «тюрпод» – тюремний підвал, де виконувалися смертні вироки. Одночасно за проектом В. Осьмака було надбудовано другий поверх над вуличним фасадом самого особняка31. Наприкінці 1950-х рр. вздовж усього Липського провулку було споруджено шестиповерховий житловий будинок для співробітників КДБ Києва та області.

1987 року особняк було передано Українському фонду культури, який провів реставрацію інтер’єрів та пристосування їх до нових потреб.